Ви тут: Головна Діяльність Наші проекти Поетичний альманах Купрієнко Вероніка Миколаївна

Реорганізація Інституту суспільства

На підставі рішення засідання Вченої ради від 26 травня 2016 року структурний підрозділ трансформується шляхом поділу на:

 

Купрієнко Вероніка Миколаївна

IMG0822A Студентка спеціальності "Історія" Інституту суспільства.
Займатися написанням поезій почала в 9 років, з 10 до 14 років відвідувала літературний гурток,
який очолював член Спілки Письменників України Григорій Іванович Іваненко.
Черпаю натхнення із усмішок оточуючих, із щирих сердець
і чистих душ, які цінують МИСТЕЦТВО...
То - мої радості, болі, успіхи й невдачі... То - я...

Зірваним, приреченим на смерть квітам


Я не люблю, коли мені дарують квіти,
Коли лама життя їм хтось дарма.
Гей ,схаменіться!Жити,жити
Теж хоче квітка спрагла й запашна.
Не ставить хтось за щось її життя
(ми ж не Боги Закони такі рушить!),
А все для того,-щоби кинуть у сміття,
Щоб занехаяти цнотливу душу!
Зірвати й кинуть,вилить усю душу,
Зірвати,знищить Й кинуть небуття.
Клянуся Богом:слова я не зрушу,
Що буду берегти я їх життя.
І хоче хтось, щоб квітли іще квіти?!
Щоб лився аромат п’янючий скрізь?!
Та, доведеться ,люди,сльози лише лити:
Вони ж- все для тебе!Благаю ,не лізь!
Красу творить не вмієш – не берися,
А нищить – я уже тобі не дам.
Нема де гроші діти?А, ще й зосталися?..
А я душі свої за гроші не продам!

20.05.2011

Заповіт

Я лежу у дубовому гробі,
Аромат ллється з сіна п’янкий…
Краще вмерла б я в мами утробі,
Ніж дізнатись, що ти… НЕ ТАКИЙ!
Пташки мені співа прощальну пісню,
І сонце все виглядує з-за віт.
І каже хтось: «Вона герой і дійсно!»
Й мале якесь читає «Заповіт».
Гримлять слова Шевченка, мов гармата
І в’ються на моїй вишиванці хрести.
Вбивай же, ДІТИ, без жалю супостата,
Бо як не вб’єш, то вже наступний - ти!
Я не даремно за Вкраїну жили рвала –
Я знаю, що Надія ожила,
Я знаю, що в гаряче серце вклала
Усе найкраще, чим і сама жила.
Старий дуб обніме нову хату,
Коли земля вбере мене в себе,
І я відчую запах рути - м’яти.
Ти знай, що я молюся за тебе.
Тоді Тобі я подарую щасні ночі,
Тоді Тобі, Моя Пісенна, уклонюсь,
І чесно гляну в чесні твої очі,
І в смерті з рідним краєм поріднюсь.
На могилі моїй посадіть лиш калину,
Руту - м’яту, тополю і вербу –
Нехай райську красу України
Почуватиму я хоч у гробу!

16-18,19.07.2011


1 1 1 1 1 1 1 1 1 1 Rating 1.00 (1 Vote) 1 1 1 1 1 1 1 1 1 1 Rating 1.00 (1 Vote)

Мальва

Попід вікнами мальва рожева
Вже схилилась чомусь до землі.
І так жаль… Он візьми ще вишневе
Вмите кров’ю серце з груді!
Ну що тобі стало, моя мальво?
Чом схилила голівку свою?
Подаруй ще хоч крапельку сяйва!
Підніми свої очі, молю!
Чом ти, сонце, її не зігріло?
Чом,дощу, не полив ти її?
Її серце через Холод згоріло!
Ой ти, мальво, де сили твої?..

7.09.2010

original

Мати

Що для мене значить слово «мати»? –
Перша пісня, казка і хода…
Цьому слову лиш вдалося увілляти
Все прекрасне у зеленого плода.
Шепіт нив і шурхіт трав в діброві,
Колискова й солов’їний спів –
Все з’єдналось у однім лиш слові –
І дитинство босоноге теплих снів …
Ніжність погляду і багаття любові,
Синє небо і безмежна даль –
Все з’єдналось ув однім лиш слові…
Я доросла, а у неї – ув очах печаль…
Я про тебе, мамо, всі думки лелію,
Не витримую я погляду твого…
Від дитинства, мамо, залишились мрії –
Лебеді дитинства мойого.

12.10.2010


1 1 1 1 1 1 1 1 1 1 Rating 0.50 (1 Vote) 1 1 1 1 1 1 1 1 1 1 Rating 0.50 (1 Vote)

Молитва

Пошліть мені, Боже, Долю,
Бо десь я згубила в дорозі,
Пошліть мені, Боже , Волю,-
Кайдани терпіть я не в змозі.
Знищіть в житті моїм Муку,
Бо вже виливається краєм,
Знищіть, Боже, Розлуку –
Й життя моє стане Раєм.
Пошліть мені, Боже, Сили
І довгії – довгії Літа,
Пошліть же, Господе милий!
Амінь. Молитва закрита.

Пахощі жита


Яке прекрасне колосисте жито!
Воно колишеться від подиху вітрів,
Обмите росами і сонечком налите.
Які ж чудові оці тисячі голів!
Вони наповнені духмяним ароматом
Легкого вітру-пустунця,
І матінки-землі, і сонця-тата,
Й солодким запахом із квіточки вінця.
Воно багате золотим колотими колосками,
У ньому людське щастя і любов...
Воно Вкраїну радує віками
Й державу нашу тішить знов і знов!

2008

1 1 1 1 1 1 1 1 1 1 Rating 0.50 (1 Vote) 1 1 1 1 1 1 1 1 1 1 Rating 1.00 (1 Vote)

Про що курличуть журавлі?

Хто знає, що курличуть журавлі?
І що хочуть вони цим сказати?
В льоті, відриваючись землі,
Й вони не можуть сліз своїх здержати…
Тому курличуть так вони журливо,
Тому так рветься серденько з груді,
Що вже збігають лічені хвилини
Життя. Й як жить тоді?
Я боюся в небі десь побачить
Біль свій, тугу і печаль…
Я то стримаю… а серце чи пробачить
Біль нестерпний і нестерпний жаль.


E2uRi0x6Tw

Україно моя!
Я для Тебе живу на сім світі,
Я для Тебе пишу ці безглузді рядки…
Я не знаю куди вже любов до Тебе подіти!
Я люблю Тебе, ненько, а вони – зовсім навпаки…
Рідна Ненько моя! Я Тобі життя подарую!
Я за Тебе каратимусь вічно на Соловках!
Я життя своє, як треба, для Тебе зруйную
І нехай мене в Пеклі випарить чорт у різках.
Душу хорту продам за Твої степи неозорі,
Проклену все на світі за Твою неземную красу!
Для Тебе, моя Доле, я зберу у кошик всі зорі
І навіть, Матусю, обріжу свою косу!
Я пшеницею-житом засію Твої простори,
Щоб зродила Ти ще прекрасних Дочок й Синів,
Заквітчаю добром і поле, і небо, і море,
Щоб в очах Твоїх вогник щасливий завжди горів.
Моя Нене, Любове, Життя, Душе і Окрасо!
Моя Воля, Мрія, Радість, Молитва і Біль!
Ми з Тобою дійдемо до самої вершини Парнаса,
Хоч на рани і буде сипатись ядуча сіль.
Я волошками й маком голівку Твою заквітчаю,
Я в вишиванку, Нене, найкращу Тебе вдягну!
Я чортам, якщо треба, свою душу у карти програю
І, як треба, себе на Хресті за Тебе розіпну!
І коли навесні Ти вберешся в найкраще убрання,
І на землю Твою вернуться бусли й ластівки,
То Ти згадуй моє непомітне, незначне кохання
І мої для Тебе щойно складені дивні казки.
Ти згадай про мене як настануть палкі літні ночі,
Ти згадай про мене, як заллєшся Ти сміхом дзвінким,
А як ні – то забудь. Забудь навіки мої очі,
А любов заплети у квітчасті наївні вінки.
А як вітер подує і зігнуться шовкові трави,
Як зігнеться тополя й піднімуться віти верби,
То Ти знай, що то я, що Тебе я безмежно кохаю
І зітри навіки про мене найменші сліди…


1 1 1 1 1 1 1 1 1 1 Rating 0.50 (1 Vote) 1 1 1 1 1 1 1 1 1 1 Rating 1.00 (1 Vote)
Учителю

Летять шкільні роки в тумани плавно
І диха осінь в спогади глибинні,
Спливають в пам’яті ті роки бездоганно
І мимоволі шлеш привіт шкільній родині.
Згадаєм якось юні роки давні
І як лоби ми розбивали об столи –
Оце і все – дитинство наше славне ,
На все життя запам’ятаєм, ким були!
Як вчителя не слухали, бувало,
(Та ми ж його любили більш життя!).
Тепер, як все пройшло – згадок замало
І канула вже юність в небуття.
Шкільні роки, учитель, перша парта,
П’ятірка, двійка, айстра і дзвінок.
Учителю! Ми і сльози не вартіÂ 
З очей твоїх за жоден твій урок.
У тебе, Вчителю, багато вже злетіло
Прекрасних лебедів з долоньок запашних.
Я не забуду зошити й чорнило
І оченяток добрих і смішних.
До болю боляче робили ми, бувало,
Доволі смішно іноді було…
Та ви, Учителю, усе-усе прощали,
Щоб так навчить, щоб в серці запекло.
Укрилося волосся сивиною,
Вже виросли із каченяток лебеді.
Учителю! ми завжди із тобою,
Хоч час уже спливає по воді.
Замало айстр, подяки Вам замало,
Для Вас замало й квітів на Землі,
Бо Ви, Учителю, Життя нам дарували
І викохали ув учительськім теплі.
А Ви все кажете, що Вам цього не треба,
«Не треба квітів оберемками дарить,
Не треба, янголята, до ніг неба!..
У любові, янголята, ви живіть!
Мені ж, мої орлята, того досить,
Що ви лиш усміхнетеся мені…» -
І котяться по щоках його роси,
Збігають й губляться на щастя дні.
* * *
Осінній ранок, превелике свято –
Дививсь за журавлями Він з слізьми...
«Мої лебедики, соколики, орлята,
Ви, дітки, стали справжніми Людьми!..
Тихенько вітер у віконце увірвався,
Розвіяв ніжно срібну сивину.
За зошити Учитель знову взявся
Читати вже відому дивину.



Чорнобильській землі

Колючий дріт. Пустиня є пустиня.
Он дика груша. Дике тут усе.
Не майорить уже ніде хустина,
І далі я повідаю про се.
Все пустка, пустка… Он гніздо лелеки,
І кущ калини сірість червонить.
Нема, крім Цезію, іще далеко
Живого. Маревом бринить
Картина сива з давності своєї:
Вона розпатлана і боса,
Та жінка… Із землі Твоєї іти не хтіла, простоволоса.
Вона над Прип’яттю привидом ходила,
Вона у душі закрадалася усім,
І кров’ю, де проходила, слідила…
Забуть про лихо Господа молім!
Зчорніли душі наші в крові,
Вкраїна вмилася слізьми.
Не вистачає вже любові у нас до рідної землі!..
А Горе ті скотини замовчали…
Вони байдикувати лиш могли,
А ми НЕ ЗНАЛИ… тихо святкували,
А Та усе косила до могил.
Вона ходила тихими степами,
По Прип’яті водах ясних,
По гаях, дібровах, садами,
В солодких мріях моїх.
Нікому вона вже не треба,-
Земля, що тремтіла від рос,
Нікому не треба неба
І дзвону влітку від кос.
Налиті сонцем, щоки червоніли
У яблучок отруєних, смачних.
Вони вогнем на сонечку жевріли –
Нема кому покуштувати їх!..

4.04.2011

p5180019_JPG_450x600_q95

1 1 1 1 1 1 1 1 1 1 Rating 0.50 (1 Vote) 1 1 1 1 1 1 1 1 1 1 Rating 0.50 (1 Vote)
Як дивний дзвін осіннього дощу,
Так моє серце в ці моменти б’ється.
А я тебе нікуди не пущу,
Хоч інша думка в голові снується.

Говорять, щастя не приходить двічі,
Невже й тепер було всього на день?
Воно заглянуло мені у вічі
І розвалилось, як трухлявий пень.

Ти гарний, наче та перлина з моря,
Та ця любов мені клинком у серце поре...
Щодня я падаю немов у прірву,
Чекаю, як хтось серце моє вирве...

2008





00209941
1 1 1 1 1 1 1 1 1 1 Rating 0.50 (1 Vote)  

Помітили помилку в тексті? Виділіть це слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Ви тут: Головна Діяльність Наші проекти Поетичний альманах Купрієнко Вероніка Миколаївна